Генріх Гейне (Гайне)

Вірші

Перекладач: Леонід Первомайський

Джерело: З книги: Зарубіжна література: Хрестоматія.- К.: Освіта., 1992.

Гонець

Вставай, сідлай свого коня,

Подайся, джуро мій,

В Дунканів замок крізь ліси

I крізь поля мерщій!

На стайні жди, покіль тебе

Стайничий не спітка.

"Яка,- спитай,- заручена

Дунканова дочка?"

Коли чорнява, скаже він,-

Одразу знати дай.

Коли білява, скаже він,-

Не дуже поспішай.

Піди та майстрові скажи,

Щоб він мотузку сплів.

Повільно їдь, а привезеш -

Віддай мені без слів.

Поле бою під Гастінгсом

Печально вальтгамський абат

Зітхнув у тяжкому болі,

Коли почув, що короля

Гарольда вбито в полі.

Ченців Асгода й Айльріка він

Під Гастінгс звелів послати:

Гарольдове тіло вони між мерців

Повинні були відшукати.

Та швидко ченці повернулись назад

I заголосили: "Панотче,

Душа від печалі у грудях болить,

Бо жити вона не хоче.

Загинув у полі достойний муж,

Негідний звитягу святкує.

Мерзотники й ланці шматують наш край,

I плач наш за волею - всує.

Британськими лордами стали уже

Вошиві й немиті норманни,

I в рицарських шпорах кравець із Байє

Від нас вимагає пошани.

О, горе нам, саксам, кому з давнини

Земля ця за вітчину править!

О, горе святим нашим, бо в небесах

Зуміють і їх знеславить.

Аж ось коли ми зрозуміли, чому

Комета минулим літом,

Кривава, на огненній мітлі

Промчала над цілим світом.

Збулося під Гастінгсом вночі

Лихе віщування долі.

Удвох ми були там і труп короля

Даремно шукали в полі.

Шукали його ми там цілу добу

Між саксів, ранами вкритих:

Немає Гарольда, нема короля

Під Гастінгсом між забитих!"

Так Асгод сказав, так Айльрік сказав,

I гірко абат руками

В риданні сплеснув і раптом замовк,

Збираючись з думками.

"У Грінфільді,- він тихо сказав,-

У нетрях лісу і нині

Едіт Лебедина Шия живе

В убогій своїй хатині.

Дали їй це ім'я тому,

Що шию струнку лебедину

Красуня мала; колись Гарольд

Любив її єдину.

Він довго любив її і гаряче,

Та згодом забув про неї.

Давно те було, та забуть не змогла

Вона любові своєї.

По неї ідіть - хай з вами разом

В дорогу вона рушає.

Під Гастінгсом мертвого короля

Жіночий зір відшукає.

В абатство сюди принесіть короля.

Мерщій же, мерщій в дорогу!

Ми тіло його віддамо землі,

За душу ж помолимось богу".

I рушили знову похмурі ченці,

Халупу знайшли убогу.

"Едіт Лебедина Шия, вставай,

Збирайся з нами в дорогу!

Нас герцог нормандський в бою переміг,

Були в нас великі жертви -

Під Гастінгсом між убитих бійців

Лежить король наш мертвий.

Вставай же, ми тіло холодне його

Відтіль за наказом абата

Повинні удвох принести в монастир,

Щоб з честю там поховати".

Едіт Лебедина Шия мовчить -

В дорогу збирається в тиші.

Іде вона з ними, і вітер нічний

Їй сиве волосся колише.

Босoніж вона болотaми іде,

Лісами, втрачаючи сили.

Удосвіта скелі крейдяні

Під Гастінгсом забіліли.

Аж ось розтанув ранковий туман,

Що саваном ліг на далеч;

З жахливим криком піднялась

Над полем бою галич.

Лежало багато тисяч людей

Скривавлених в дикому полі,

Між коней побитих лежали вони -

Побиті, скалічені, голі.

Едіт Лебедина Шия бреде

В крові на Гастінгські схили,

I погляди пильних її очей

Летять навкруги, мов стріли.

Шукає вона, і лише вороння

Злітає навкруг несите,

За нею ченці - їх ноги давно

Не в силі уже носити.

Вже темінь у полі вставала нічна,

I місяць світився лише,-

Нещасної жінки нелюдський зойк

Прорізав мертву тишу.

Едіт Лебедина Шия знайшла

У полі Гарольдове тіло.

Вона не плаче, вона мовчить,

Неначе в ній все заніміло.

Цілує в чоло, цілує в уста,

В обіймах його стискає,

Цілунками груди короля

Й криваві рани вкриває.

Знаходить вона на його плечі

Знайомі маленькі шрами,

Таємні сліди молодої жаги,

Любові її й нестями.

Тим часом ноші із жердин

Кінчають ченці складати,

Щоб мертвого свого короля

На них з бойовища забрати.

В абатство вони короля несуть

Шляхом далеким останнім.

Едіт Лебедина Шия іде

За мертвим своїм коханням.

Співає вона погребний псалом,

Побожністю спів її диха,

А голос так страшно лунає вночі,-

Ченці підспівують стиха.

* * *

Хотів би я в слово єдине

Вмістити всю думу смутну,

Віддать його вільному вітру -

Нехай би одніс вдалину.

Нехай би печаль в отім слові

До тебе моя попливла,

Щоб ти її кожну хвилину

Почути, кохана, могла.

I навіть, коли серед ночі

Заплющиш ти очі ясні,

I тут щоб знайшло моє слово

Тебе у найглибшому сні.

* * *

В темному житті моєму

Сяяв образ чарівний.

Згас давно той милий образ -

Темна ніч в душі моїй.

Якщо поночі сидіти

Дітям трапиться малим,

Переляк свій розганяють

Діти співом голосним.

Так я в темряві співаю,

Мов дитя, в чеканні дня,-

Пісня, може, й не весела,

Але жах мій розганя.

* * *

Не знаю, що стало зо мною,

Сумує серце моє,-

Мені ні сну, ні спокою

Казка стара не дає.

Повітря свіже - смеркає,

Привільний Рейн затих;

Вечірній промінь грає

Ген на шпилях гірських.

Незнана красуня на кручі

Сидить у самоті,

Упали на шати блискучі

Коси її золоті.

Із золота гребінь має,

I косу розчісує ним,

I дикої пісні співає,

Не співаної ніким.

В човні рибалку в цю пору

Проймає нестерпний біль,

Він дивиться тільки вгору -

Не бачить ні скель, ні хвиль.

Зникають в потоці бурхливім

I човен, і хлопець з очей,

I все це своїм співом

Зробила Лорелей.

* * *

Любили вони - та обоє

Дивились, немов вороги,

I вперто обоє мовчали,

Хоч мліли обоє з жаги.

Вони розлучились - лиш зрідка

Їх сни єднали німі.

Вони давно вже померли

Й не знали про те самі.

* * *

В тяжкому сні я плакав:

Побачив тебе я в труні.

Прокинувсь, а сльози в мене

Ще ллються з очей рясні.

В тяжкому сні я плакав:

Приснилось - ти не моя.

Прокинувся і ще довго

I гірко плакав я.

В тяжкому сні я плакав:

Приснилось - ти будеш любить.

Прокинувсь я і досі

Не можу сліз спинить.

* * *

На личку в тебе літо,

Неначе жар горить,

Але в малім твоїм серці

Зима, зима лежить.

Нічого в цьому світі

Тривалого нема -

Палатиме в серці літо,

А личко зв'ялить зима.

* * *

Кохає дівчину хлопець,

А в дівчини інший є;

Той інший кохає іншу

I з нею до шлюбу стає.

I дівчина з горя заміж

За першого стрічного йде.

Карається й тужить хлопець

I щастя вже не жде.

Стара ця байка чи казка,

А все завжди нова:

Як станеться з ким - надвоє

Серце тому розбива.

* * *

Чомy троянди немов неживі,

Кохана, скажи мені?

Чомy, скажи, в зеленій траві

Фіалки такі мовчазні?

Чомy так гірко дзвенить і співа

Жайворонком блакить?

Чомy в своєму диханні трава

Тління і смерть таїть?

Чомy холодне сонце поля

В задумі похмурій мина?

Чомy така пустельна земля

I сіра, мов труна?

Чомy мене, мов безумця, в пітьму

Моя печаль жене?

Скажи, кохана моя, чомy

Покинула ти мене?

* * *

Самотній кедр на строми?ні

В північній стоїть стороні,

I кригою, й снігом укритий,

Дрімає і мріє вві сні.

I бачить він сон про пальму,

Що десь у південній землі

Сумує в німій самоти?ні

На спаленій сонцем скалі.

* * *

Троянду і сонце, лілею й голубку

Любив я колись, мов укохану любку.

Тепер не люблю їх - люблю до загину

Єдину, безвинну дитину, перлину;

Віднині й навіки мені моя любка -

Троянда і сонце, лілея й голубка.

* * *

Всю душу свою до краю

Я лілії віддаю,

Хай дзвінко вона співає

Пісню про милу мою.

Щоб пісня завжди тремтіла,

Як досі цілунок тремтить,

Яким вона спалила

Мене в незабутню мить.