Генріх Гейне (Гайне)

Вірші

Перекладач: Леонід Первомайський

Джерело: З книги: Первомайський Л. С. Твори: В 7-ми т. Т. 6: Переклади. / Упоряд. С.Пархомовського.- К.: Дніпро, 1986.

* * *

Про шал кохання снив я в давнину,

Про ніжні квіти й кучері чудові,

Про поцілунки при гіркій розмові

І дум смутних мелодію смутну...

А навкруги таке страждання,

Таке холодне люте зло,

Коли б не крихітка кохання,

Навряд чи й можна б жить було.

* * *

Вперше може нещасливо

Закохатись навіть бог,

Але вдруге безнадійно

Закохається лиш дурень.

Що ж, я дурень, я кохаю

Знов без жодної надії,

Сонце, місяць, світ сміється,

Я сміюся теж - і гину...

* * *

В священному альянсі

З'єдналися наші серця,

Злилися вони воєдино

Й спізналися до кінця.

А та троянда, що груди

Прикрашувала твої,

Нещасна подруга наша,

Ми вщент роздушили її.

* * *

Скажи, хто перший час пізнав

І перший годинник змайстрував?

То був чоловік похмурий, як сич,

Сидів він в холодну зимову ніч

І рахував, як попискують миші

І шашіль точить дерево в тиші...

Вони філістери, як і ми,

І це вже в них глибоко в серці,-

Вже більше не вольтеріанці вони,

А швидше генгстенбержці.

Альфред де Мюссе, щоправда, гамен,

Як і раніш, завзятий,

Але не бійся - язика

Йому ми зможемо втяти.

Нехай барабанить посміє він

Огидні свої епіграми,-

Просвищем, як приймали його

Не раз прекрасні дами...

Я думав - сокира у нього там,

Сокиру там мені видко.

Кремезну він статуру мав,

Очі на зорі схожі.

Не заважаючи мені,

Стояв він, мов на сторожі.

Минули роки - вже я й забув

Відвідини ті пекельні,

Коли раптово зустрівся з ним

Ясної ночі в Кельні.

Задумано містом вночі я блукав

І бачив його за собою,

Як тінь свою; я спинявся - і він

Спинявся разом зо мною...

.. Мене заклинать

Не треба так патетично!

Я зовсім не привид старовини,

Не пугало з могили,

Ані філософії мене,

Ні красномовства не вчили.

З натури практик я; завжди

Мовчу й спокійний буваю.

Та знай лиш - усе, що намислиш ти,

Я у життя втіляю.

Минуть віки - я не спинюсь,

Покіль твою думку і мрію

На дійсність не перетворю;

Ти мислиш, а я дію...

Та прусські фортеці радніше я

Минав би стороною.

Надвечір ми спинилися тут.

На мості зарипіли

Під нами дошки, і зяяв рів,

Коли ми в браму в'їздили.

Ряди бастіонів лякали мене.

Підводились темні брами.

Лунко ворота одкрились для нас

І лунко закрились за нами...

То враз, немов голова змії,

Вона починала шипіти:

"В оцій фортеці довічно ти

Засуджений сидіти!"

Зітхав я - добре було б мені

Лежати в ці хвилини

В Парижі на Faubourg Poissoniere,

Біля моєї дружини.

Я часом чув: по моєму чолі

Тупим ніби чимсь черкала

Холодна цензорська рука -

І думка раптом зникала...

Подавсь я з екстра-поштою геть

І лиш на лоні природи,

На бюкебурзьких землях, зітхнув,

Мліючи з насолоди.

XIX

О, як, Дантоне, ти помиливсь,

За те й діждався розплати!

Вітчизну можна з собою всю

На закаблуках забрати.

Я пів-Бюкебурга набрав на мої

Чоботи знамениті!

По правді, таких багнистих шляхів

Ніде не бачив я в світі...