Волт Вітмен

Пісня про себе(Уривки). З книги "Листя трави". Переклад Світлани Хміль

Перекладач: Світлана Хміль

Джерело: З книги: Антологія зарубіжної поезії другої половини ХІХ - ХХ сторіччя (укладач Д.С.Наливайко).- К.: "Навчальна книга", 2002.

1

Славлю себе!

І те, що приймаю я, приймаєш і ти,

Бо кожен атом, належний мені, так само тобі належить.

Я байдикую і тішу душу свою,

Блукаю і байдикую собі на вдоволення... оглядаючи списи

         травинок літніх.

Мій язик, кожен атом моєї крові створено з цього ґрунту,

         з цього повітря.

Народжений тут від батьків, які народилися тут від своїх батьків,

         а їхні також від своїх,

Я, тридцятисемирічний, починаю у добрім здоров'ї

І сподіваюся не скінчити до самої смерті.

Віри та школи в занепаді,

Хоч їх не забули,

Вони йдуть назад, бо їм досить того, що мають.

Я припускаю добро і зло, я дозволяю говорити навмання,

Природа не знає цензури, вона повна первісних сил.

6

Послухай-но, що це - трава? - повні жмені простягши, дитина

         спитала.

Що відповім я дитині? Я ж бо не більше від неї знаю про це.

Може, це прапор зелений вдачі моєї, зітканий із різнотрав'я надій.

Може, це хусточка бога,

Дарунок запашний, на згадку зумисне кинутий,

З іменем власника десь у куточку, щоб ми спостерігали, і міркували,

         і говорили: - Чиє?

Може, трава й сама - дитина, новонароджене малятко рослинне.

Може, це ієрогліф тотожності,

Що про Зростання, рівне повсюди, твердить,

Славне буяння на землях чорних народів і білих,

Канаків, тукагоїв, кафів і конгресменів, однакове їм пропоную,

         однакове й у них беру.

А нині трава мені видається волоссям, нестятим з могил.

Ніжним буду до тебе, травице зелена,

Може, ти проросла із трупів юначих,

Може, я навіть знав і любив би тих юнаків,

Може, ти з трупів літніх людей і жінок, із ненароджених,

         вирваних з матерніх лон,

Нині сира земля для них - матернє лоно.

Темна занадто трава для сивини старих матерів,

Темніша від безбарвних борід старих чоловіків,

Темна занадто, щоб виростати із піднебінь блідо-червоних.

О, я відчуваю нарешті, що це - язики, і вони щось нам кажуть,

І я відчуваю: вони проросли з піднебінь недаремно.

Відчуваю, що можу вам розтлумачити натяки про юнаків померлих

         і юнок,

натяки про літніх мужів, і жінок, і ненароджених, вирваних

         з матерніх лон.

Де вони ділися, літні і юні мужі?

Де вони ділися, жони і діти?

Вони бадьорі, повні життя де-небудь,

Найменший паросток твердить, що смерті немає,

І якщо коли-небудь, до життя, вона й існувала, то вже не чекає

         попереду, щоб життя зупинити,

Кожна зникла хвилинка з'являється знову.

Все прямує тільки вперед і вгору, занепаду не існує,

Померти - це зовсім не те, що ми уявляємо, це багато приємніше.