Джон Роналд Руел Толкін

Листок, намальований Ніґґлом

Жив-був на світі маленький чоловік, якого називали Ніґґл. Незабаром йому належало вирушити у далеку дорогу. Але ж як йому не хотілося йти! Сама тільки думка про це наганяла на нього смуток. Та що вдієш! Ніґґл знав, що однаково нічого змінити не зможе: прийде час, і доведеться будь-що залишити все, що його оточує, прихопивши в дорогу якусь дещицю...

  Знаєте, є такі добрі люди, які зазвичай довго ниють, бурчать, дратуються, і мовчки (а часом і ні) клянуть все на світі, і тільки після цього всього щось роблять, якщо взагалі роблять. Та саме його добре серце спричиняло те, що на його голову постійно звалювалася якась робота. Найчастіше доводилося допомагати своєму  кульгавому сусідові, містерові Перішу, але бувало й комусь здалека, звичайно, якщо вони вже приходили й просили цього...

Особливо Ніґґл побивався над однією картиною. Почав він її з листочка, зірваного вітром, і помаленьку перетворив його на дерево. Це дерево розросталося, щораз ширше розкидаючи незліченні гілки, дедалі глибше проникаючи в землю своїм вигадливим корінням. Потім звідкись взялися чудові пташки й повсідалися на гілках...

- Я знаю, - відповів Ніґґл, - і вже доволі давно повідомив про це в майстерні з ремонту будівель, але як бачите, майстри таки не приїхали. А потім я захворів.

- Зрозуміло. Але, бачу, ви вже одужали.

- Але ж я не майстер. Періш сам винен. Треба було звернутися до міської ради і просити допомоги аварійної служби...

Він був схожим на інспектора, немовби це був його двійник: так само високий, вдягнений у все чорне.

- Збирайся, - сказав чоловік. - Я провідник.

Ніґґл злетів із драбини додолу. Здавалося, в нього знову почалася гарячка: він залився холодним потом, перед очима все розпливалося.

- Провідник...

Провідник не дав йому часу, аби зібратися, сказавши, що це треба було зробити завчасно, а зараз вони поспішають. Вже в передпокої Ніґґл прихопив таки  маленький згорточок, але в ньому виявилися тільки фарби й альбом з начерками. Ні їжі, ні одягу там не було. Вони прийшли саме перед тим, як поїзд мав вирушати...

На ньому саме розпускалися листочки, росли гілочки і вигиналися від вітру, від того вітру, який Ніґґл так часто передчував, передбачав, але не міг передати. Зараз він дивився на дерево, а руки його повільно підіймалися аж поки не розкрилися широко, ніби для обіймів.

"Це справжнісінький дар!" - тільки й промовив він нарешті, і це стосувалося його таланту і завершенню його праці, хоча сам Ніґґл вжив це слово у прямому значенні...

Саме так і не інакше!

Скрізь на дереві гніздилися пташки. Чудові птахи, вони так незрівнянно співали! На його очах вони відкладали яєчка, вилуплювалися, ставали на крило й летіли ген до лісу, несучи свої найдивовижніші пісні. Виявляється і ліс був тут. Він простягся в далечінь і лише за небокраєм виднілися обриси гір...

Увесь світ відкривався вам на долоні (чи на картині, якщо вам так більше до вподоби). Та скрізь є свої межі. Так само й тут. Поступово, хоч і повільно наближалися гори. Вони видавалися вже не частиною картини, а переходом до чогось іншого, невідомого, якимось проблиском наступної сходинки - іншої картини...