Джон Роналд Руел Толкін

Володар Перснів - Дві Вежі

Частина третя



Розділ 1

ПРОЩАННЯ З БОРОМИРОМ

У гобітів легка хода, і навіть Слідопитові важко відшукати їхні сліди; однак неподалік від вершини пагорба стежку перетинав струмок, і на вогкій землі Арагорн нарешті вгледів те, що шукав...

Якийсь заколот зчинився на західному березі Ріки. Гучно засурмив ріг, і його поклик, підхоплений гірською луною, полинув по ущелинах, здолавши навіть грім водоспадів. Арагорн насторожився: він із жахом впізнав хрипке ревіння орків.

- Ріг Боромира! Він кличе на допомогу! Слідопит зістрибнув з Караульного Крісла та стрімголов метнувся униз стежкою...

Навколо були розкидані тіла порубаних орків.

Арагорн став на коліна, торкнувся руки Боромира. Поранений трохи розплющив очі та промовив пошепки, з останніх сил долаючи слабкість:

- Ганьба мені... Я хотів відібрати.Персня у Фродо... Тепер мій борг сплачено...

Боромир подивився на трупи ворогів: щонайменше дві дюжини повбивав він своєю рукою...

- Він зухвалий і хитрий, він навіть зараз грає з вогнем і вже виграв один хід - украв у нас чимало часу! Навколішки, сволото! - гримнув маг. - Черевом у порох! Кажи, як давно ти служиш Саруманові? Скільки він тобі платить? Ти очікував, доки хоробрі поляжуть у бою, щоб вкрасти свою частку з казни та ще прихопити ту, якої давно домагається! Ти стежив за кожним її кроком!

- Я здогадувався про це! - вигукнув Еомер...

Втім, він також був колись людиною і служив, як умів. Дай йому коня, ярле, нехай забирається геть, куди схоче.

- Ти чув? - запитав Теоден. - Вибирай, Гадючий Язик. Можеш піти зі мною та спокутувати свою провину. А можеш іти геть, але якщо вже ми зустрінемося знову, пощади не чекай!

Грим Гадючий Язик повільно підвівся на ноги...

Прислуговувала племінниця Теодена, Еовіна. їли та пили поспіхом. Теоден розпитував Гандальфа про Са-румана, інші мовчки слухали.

- Саруман колись щиро підтримував Рохан, - говорив Гандальф. - Та й потім, коли душа його стала підгнивати, йому вигідно було вважатися вашим другом. От тоді Гадючий Язик і одержав таємне завдання, і до Ізенгарда стали надходити звіти про все, що тут у вас відбувалось, адже ваші землі були відкриті для всіх...

Коли на зміну ночі нарешті прийшов день, з'ясувалося, що гори помітно наблизились. Повітря очистилось, і стіни Мордору вже не колихалися маревом, а здіймалися у всій своїй грізній суті по той бік великої та мертвої пустелі. Болота скінчилися, потяглися торф'яники, у багатьох місцях вже висохлі і покриті тріщинами...

Страшно було на болотах, страшно і на примарних Нічийних Землях, але ще страшніше дивитися вперед. Навіть над Болотами Мертвих колись розквітала бліда, боязка весна; а тут не бувало ні весни, ні літа. Тут ніщо не росло - ні лишайники, ні гриби, що годуються гнилизною. Останні озера задихалися, завалені попелом, синювато-сизі й сірі, начебто увесь бруд з нутра гір виливався сюди...

Ставало світліше, чіткіше вимальовувалися звивисті тріщини, зазубрені скелі - навіть сонячне світло не забарвлювало їх; у світлі дня безпомічність гобітів відчувалася ще гостріше...

Вони не мали сил іти далі. Відшукали куточок за купою рудого шлакуj але він дймівся, від смердючого диму сльозилися очі і спирало подих...