Джон Роналд Руел Толкін

Володар Перснів - Хранителі Персня

Пролог

Три - королям ельфійським під небом світлим.

Сім же - владикам гномів у печерах світу.

Дев'ять - людям землі, що їм смертна доля.

І Один - Володарю Тьми на чорнім престолі,

В Мордорі, де лиховісна тінь...

Але комусь, можливо, захочеться відразу дізнатися більше про цей самобутній дрібний народ. Для таких читачів ми зібрали відомості з гобітанських переказів, які й наводимо нижче.



I. Гобіти

Гобіти - непомітний, але дуже давній народ. Колись були вони набагато численніші, ніж тепер, бо полюбляють мир та спокій, а ще добре оброблену землю, і нема для них нічого приємнішого за впорядковану й доглянуту сільську місцевість...

Але ж насправді гобіти ніколи не вдавалися до чарів; усе, що вони вміють, - то результат виключно доброго навчання. Завдяки вмінню, що переходило з покоління в покоління, безперервним вправам та близькості до землі вони досягли рівня, недосяжного для племені високорослих та незграбних.

Бо ж гобіти малі на зріст, навіть менші за гномів, у всякому разі менш присадкуваті та кремезні...

Кожен раз - лиш пора літу відлітати,

Я приходжу зібрать водяне латаття.

Я в краях стрів колись Золотнику милу.

Там пісні її лились, серце тріпотіло...

Він глянув на гобітів несподівано ясними блакитними очима:

Щастя маєте, малі, - буду я нескоро

Там, де сталася у вас сварка з Осокором...

Матраци й подушки були м'які як пух, а ковдри - з білої вовни. Не встигли вони полягати та загорнутися no-щільніше, як уже всі міцно спали.

Пізно уночі Фродо приснився страшний сон. Молодий місяць плив по небу; в його слабкім світлі похмуро чорніла стіна з ворітьми під темною аркою...

Коні, коні, коні неслися зі сходу... "Чорні Вершники!" - подумав Фродо й прокинувся. Грім копит ще віддавався у вухах. Він полежав не рухаючись, прислуховувався та думав, що не знайде у собі сил покинути ці надійні стіни; але все було тихо. Нарешті Фродо перевернувся на другий бік і знову заснув; якщо його й відвідали тепер інші сни, то він вже нічого не запам'ятав...

Отже, ось вам останній за часом, новітній розділ Повісті про Перстень.

Наприкінці червня я знаходився у Гобітанії, але передчував потайне наближення якоїсь небезпеки, і тривога погнала мене до південного кордону цієї маленької країни. Там мені передали новини про війну та поразку Гондору, а коли я узнав про появу Чорної Тіні, холод пронизав моє серце...

- Це вірно, - відповів я, - але при зустрічі з мешканцями Краю не вживай подібних виразів. Ти зараз на його межі. Навіщо ж я тобі потрібен? Видно, у важливій справі - адже ти ніколи не любив подорожувати без особливої потреби?

- Я маю до тебе негайне доручення. І новини прикрі. - Тут він оглянувся, немов огорожі могли мати вуха, і прошепотів: - Дев'ятка покинула свою фортецю...

Колись давно він був могутнім володарем та чарівником, а нині розсіває навколо себе смертельний жах.

- Хто ж сказав це і хто послав тебе? - спитав я.

- Саруман Білий, - відповів Радагаст. - І він звелів сказати, що готовий допомогти, якщо знадобиться, але ти мусиш вирушити до нього відразу, інакше буде запізно...